Мій спортивний шлях почався з футболу. До школи, в якій я навчався (НВО ЗОШ №17), прийшов тренер Віктор Дехтяр(тренер з надзвичайною людською енергетикою і великим футбольним досвідом) для відбору дітей на секцію футболу, яким я займався 4 роки. До професійного рівня я не дійшов, але встиг виступити на Всеукраїнському турнірі «Шкіряний м'яч», де наша команда посіла 2 місце. У фіналі цього чемпіонату у нас була інтрига з футболістами 4 школи, яка славиться своїми гарними спортсменами. З незрозумілих причин у нас прибрали воротаря, і я, як капітан команди 17 школи став на ворота і на останніх хвилинах пропустив «образливу мишку».
Закінчив я футбол через проблеми зі здоров'ям, але трохи пізніше почав займатися гандболом. Мій тренер В'ячеслав Гурський набирав учнів у школі, і вийшло так, що я потрапив до команди.

Тренування ми починали у 17 школі, не дивлячись на те, що параметри майданчику зовсім не відповідають нормам. Тим паче перші кроки були саме в цьому залі. Я займався цим видом спорту більше 7 років і сподіваюсь ще буду займатися і надалі. Після отримання серйозної травми коліна, я грав ще близько року. Це божевільний спорт. По темпераменту, по духу, найбільш комфортно мені саме в гандболі. Так склалося, що я також був капітаном команди. Мені подобається завжди брати відповідальність на себе. Тренування були як легкими, так і важкими. Заклятий суперник для нас – Миколаївська команда. Між нами завжди була інтрига. Якби я рекомендував спорт для майбутнього покоління, то це був саме гандбол.

Капітан – це права рука, грубо кажучи – це голос тренера на майданчику. У полі я грав 4 роки, а на воротах стояв 3. Воротарська позиція – це фундамент команди. Поле – це штука така: ти можеш сидіти за одним столом, посміхатися один одному, товаришувати, але якщо це людина з іншої команди, то на полі вона стає мені ворогом.У процесі гри моя команда на мене ображалася, але коли приходив момент командного свистка усі образи зникали. Я дуже жорстко поводився зі своєю командою і завжди казав усю правду в обличчя. Гандбол – це динамічний спорт, де аналіз потрібно проводити під час гри, а не після. У мене це було у жорсткій формі, я не панькався ні з ким. Так само і з противниками, все відбувалося жорстко. Коли лунає фінальний свисток і ти заходиш у роздягальну відбувається різка зміна поведінки. Таке буває тільки в спорті, у звичайних життєвих стосунках такого немає. На полі я дозволяв собі багато чого поганого, але і багато чого хорошого.

Ми брали участь у двох Чемпіонатах України, але на жаль ми не увійшли в play-off., були переможцями у Дніпродзержинську, ставали багаторазовими переможцями міста та області. Але найголовнішим був не результат, а сам процес: як сміялися, жартували, перші бійки на змаганнях. Я завжди вважав себе агресивним гравцем, я любив жорсткий контакт, коли не даєш спуску ні супернику, ні суддям. Я люблю цей спорт за взаємодію з командою. Змагання – це не просто поїхати і досягти успіху, змагання – це спогади: перші поразки і перші перемоги, перші інтерв'ю, окремі моменти гри, командний дух, агресія зі сторони противника та наше протистояння.

У цьому спорті є працелюби. Кумирів у мене немає. Я – це я, я – не схожий на інших. Мені подобаються, скоріш за все, певні дії, певна команда та тренер, але кумирів немає. Серед тренерів близький по духу тренер жіночої збірної України Леонід Ратнер, а серед команд Збірна Франції та Німеччини. У збірних команд більше самовіддачі.

Мене мотивувала моя позиція у полі. Я був воротарем і водночас капітаном. Мені не можна було давати слабину. Коли одна людина вибивається з ланцюжка, втрачається механізм і поступово перестають працювати й інші.

Я хотів би спробувати себе у ролі тренера, але поки не було такої можливості, мабуть через те, що я занадто молодий. Але люди, які аналізували мою гру, мої дії, говорили, що я був би гарним тренером. Я занадто емоційний, тому знаю як би у мене було все на змаганнях. Але не кожній дитині підійшов би мій характер. У першу чергу тренер – це психолог, який має знати твої можливості, знайти підхід до тебе, знати усі твої особисті проблеми, які часто заважають тренуванню. Мені цікаво було б спробувати себе у ролі тренера, але доля розставить усі крапки.

Перед грою тренер налаштовував нас на успіх, навіть тоді, коли підсвідомо ми знали, де виграємо, а де програємо. Завжди треба оберігатися від недооцінки. Настрій на гру завжди був бойовим, а команда налаштована на перемогу.
У мене є 3 дорослий розряд. Для того, щоб отримати Майстра Спорту потрібно було виграти Міжнародні змагання. А щоб стати Кандидатом в Майстри Спорту потрібна перемога в Чемпіонаті України.

Я закінчив грати у 2013 році, через травму лівого коліна, розрив меніска. Але продовжую судити змагання обласного та міського рівня. Організатори завжди запрошують мене до суддівства і мені це подобається, і я завжди вдячний. Травма для будь-якого спортсмена це відбиток на психологічному рівні, ніж на фізичному. На той момент мені було 18 років і важко було усвідомити, що я здоровий, молодий хлопець не зможу грати. Тому доводиться чимось заміщати. Гандбол забути не можу.

Хочу побажати, щоб кожен спортсмен був бійцем та ніколи не проявляв слабкості. Той, хто бореться – тому Бог допомагає. Нехай кожен відчує смак перемоги.